Пн-Пт 9:00-19:00 +38 (067) 25 444 25

Бувають випадки, коли працівник бажає звільнитись з займаної ним посади, але керівник чи уповноважений орган не приймає заяву про звільнення за власним бажанням, не видає наказ про звільнення, затягує такий процес, або ніяк не реагує. В такому випадку працівнику потрібно направити заяву про звільнення поштою на юридичну адресу підприємства, де він працює. День отримання підприємством такого листа \заяви\ буде вважатись днем подання працівником заяви про звільнення.

За ст.38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Але є випадки, коли працівник може звільнитись не чекаючи двох тижневого терміну, коли таке звільнення з роботи зумовлено неможливістю продовжувати роботу, наприклад, переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин.

За таких обставин роботодавець повинен звільнити працівника у термін вказаний в заяві останнього.

Адвокат Ярослав Новіков прийняв участь у справі № 753/7773/16-ц, де юридична особа, в особі її власників, не вчиняла жодних дій щодо звільнення керівника після подання ним заяви про звільнення.

Керівник звернувся до загальних зборів учасників юридичної особи з заявою про звільнення його з посади директора, однак загальні збори учасники товариства не провели, питання про звільнення позивача з посади директора не вирішили. Керівник підприємства змушений був звернутись до суду з приводу його звільнення та відновлення його прав, як працівника.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору також є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

В даній справі суд розцінив бездіяльність відповідачів щодо припинення трудових відносин з директорм, як протиправну, що порушує трудові права позивача, як працівника.

Крім того, вказав, що за нормами  ч.ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. У даному випадку бездіяльністю відповідача порушуються права позивача щодо вільного вибору праці.

На підставі такого, судом задоволені вимоги позивача,  - розірвано трудовий договір між керівником та підприємством, визнано повноваження директора припиненими, та зобов'язано відповідача внести до трудової книжки директора записи про звільнення з посади директора.

Посилання на реєстр судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66506202

 

 

26.07.2017 року                                                                                                                                                                               Адвокат АО BSB Partners

Ярослав Новіков

Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

 

Ухвалою Дарницького районного суду м.Києва за клопотанням слідчого одного з управлінь Національної поліції у м.Києві накладено арешт на квартири клієнта – юридичної особи у кримінальній справі за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.190 КК України. В травні 2017 року адвокатом адвокатського об’єднання BSB Partners Ярославом Новіковим було подано клопотання до Апеляційного суду м.Києва про скасування даної ухвали, яке було задоволено виходячи з наступного.

Задовольняючи клопотання слідчий суддя районного суду м.Києва дійшов до висновку, що існують достатні підстави для накладання арешту на майно. Оскільки воно є доказом скоєного кримінального правопорушення.

Але. При вирішенні питання про арешт майна, для прийняття законного, обґрунтованого рішення, необхідно врахувати: існування обґрунтованої підозри та достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.

Відповідні дані мають бути зазначені у клопотанні слідчого, який звертається до слідчого судді з проханням заарештувати майно, та, відповідно, в ухвалі слідчого судді. Однак такі данні не були зазначені.

Натомість, в резолютивній частині ухвали слідчий суддя вказує на віднесення квартир клієнта до категорії речових доказів, які можуть бути знищені, втрачені, пошкоджені та можуть перешкоджати кримінальному провадженні.

За ч.1 ст.98 КПК України, речовими доказами є матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди, або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в т.ч. предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Як вбачається з матеріалів справи судом помилково зроблено висновок про відповідність майна критеріям, зазначеним у ст.98 КПК України, оскільки прийнятого слідчим процесуального рішення про визнання вказаного майна речовим доказом матеріали кримінального провадження не містять.

В даній кримінальній справі відсутній підозрюваний та відповідні процесуальні рішення передбачені ст.ст.276-279 КПК України.

Водночас апеляційний суд вказав, що арешт майна з підстав передбачених ч.2. 3 ст.170 КПК України по суті являє собою форму забезпечення доказів і є самостійною правовою підставою для арешту майна поряд з забезпеченням цивільного позову та конфіскацію майна та, на відміну від двох останніх підстав, не вимагає оголошення підозри у кримінальному провадженні і не пов’язує особу підозрюваного з можливістю арешту такого майна.

Не можу в повній мірі погодитись з цим. У п.2 розділу Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження від 07.02.2014 року,  Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказує, що арешт може бути накладено на майно підозрюваного, обвинуваченого, осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. При цьому майно може перебувати, як у згаданих осіб, та і в інших фізичних або юридичних осіб. Навіть якщо у слідчого судді є достатні підстави вважати, що певною особою було вчинено кримінальне правопорушення, він не має повноважень накладати арешт на майно особи, яка не є підозрюваним.

Таким чином, ухвала слідчого судді прийнята з істотним порушенням вимог КПК України, та за недоведеністю арешту майна, який при викладених у клопотанні слідчого обставинах явно порушує справедливий баланс між інтересами власника гарантованих законодавством, скасована ухвалою апеляційного суду міста Києва (справа №11-сс/796/2931/2017).

 

20.07.2017 року                                                                                                                                  Адвокат АО BSB Partners

Ярослав Новіков

Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

 

         Участником такого сценария оказался клиент адвокатского объединения БІ ЕС БІ Партнерс. В 2013 году банком предоставлено клиенту кредит и платежную карту. В конце 2014 года у клиента украли карту, после чего он обратился в полицию и банк с соответствующими уведомлениями, которые должного расследования не провели. В связи с возникновением задолженности банк подал иск к клиенту о погашении возникшей задолженности. В ходе судебного процесса на ходатайства адвоката Новикова Ярослава о предоставлении выписки по счетам и детальных ведомостей банкомата с которых снимались средства банк не отреагировал.

         В соответствии с ч.1 ст.1051 ГК Украины, заемщик имеет право оспорить договор кредита на том основании, что денежные средства непосредственно не были получены им от банка или были получены в меньшем количестве, чем установлено договором.

         Учитывая, что в судебном процессе был установлен факт снятия средств неустановленным лицом вследствии кражи, суд отказал банку в его исковых требованиях. При этом было учтено, что на запросы должника банк не провел надлежащим образом внутреннего расследование. Таким образом, требование банка о снятии спорных денежных сумм ответчиком в суде по делу №756/4602/16-ц не было доказано.

         Защитой по этому делу послужило добросовестное реагирование и полное участие должника и адвоката в деле, путем обращения в органы полиции, банк об инициировании внутреннего расследования по факту обращения заемщика, и постоянное участие в судебном процессе.

         Ссылка на текст судебного решения: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65178644

 

29.06.2017 року                       Адвокат BSB Partners Новиков Ярослав

Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

   Нещодавно поставлено крапку в спорі між клієнтом та боржником про повернення виплаченого авансу. Остаточно справа була розглянута Вищім господарським судом України.

   За позовом клієнта позовні вимоги задоволені судом першої інстанції. За господарським договором замовник перерахував аванс виконавцю але останній ухилявся від його виконання. Апеляційний господарський суд постановив нове рішення в якому відмовим позивачу у стягненні виплаченого авансу за договором будівельного підряду. Судом було помилково вказано, що взаємовідносини сторін підпадають під вимоги зустрічного виконання сторонами своїх зобов'язань передбачених  ст.538 ЦК України. У постанові суду невірно зазначено, що надання клієнтом боржнику технічної документації \технічних умов, генерального плану будівництва\ з певними розбіжностями та ненадання правовстановлюючого документу про користування земельної ділянки, є порушення саме виконання зустрічного зобов’язання позивачем.

   Натомість в касаційній інстанції адвокатом Новіковим Ярославом вдалось відстояти позицію кредитора. Суд вищої інстанції правильно вказав, що відповідно до ст.188 ГК України, зміні та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором. Саме законом -  п.4 ст.849 ЦК України й передбачено, що замовник має право у будь-який час до закінчення робіт відмовитись від договору підряду, відшкодувавши підряднику завдані збитки та виплативши плату за виконані роботи. Одностороння відмова від договору за цієї нормою не потребує узгодження та як самостійний факт зумовлює його розірвання. Цим клієнт і скористався відсилаючи раніше боржнику листа про припинення договору. А як вбачалось з матеріалів справи, відповідачем не було подано жодної претензії або позову про відшкодування завданих збитків.

   Посилання на текст судового рішення: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65626531

 

06.04.2017 року                                        Адвокат БІ ЕС БІ Партнерс Новіков Ярослав

Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

 

   Досить часто в житті виникає питання як виселити з житлового приміщення особу,  яка певний час не проживає в ньому, ухиляється від сплати комунальних платежів або непристойно себе поводить щодо такого майна.

  Чинні норми діючого законодавства декларують про гідне поводження громадян у займаних житлових будинках і квартирах. Зокрема, ст.10 Житлового Кодексу Української РСР, передбачено зобов’язання громадян дбайливо ставитися до будинку, в якому вони  проживають,  використовувати  жиле  приміщення відповідно до його   призначення,   додержувати   правил   користування   жилими приміщеннями,  економно  витрачати воду, газ, електричну і теплову енергію; не використовувати жилі будинки  і  жилі  приміщення на шкоду інтересам суспільства. А п.5 ч.3 ст.20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачає обов’язок споживача сплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.              

    Нещодавно по цивільній справі адвокатом Новіковим Ярославом було отримано рішення на користь клієнта за яким він позивався до відповідача про визнання останнім особою, яка втратила право користування житловим приміщенням. Позивачем виступала юридична особа, яка на момент подання позову була власником квартири. Колишнім співласником була особа – член сім’ї відповідачки. Своєю реєстрацією відповідач створював перешкоду для власника житла, оскільки останнім сплачувались комунальні послуги за відсутності відповідача.              

   По цій справі протягом більш двох років відповідач не проживав у квартирі, комунальні платежі не сплачував, будь-якої зацікавленості щодо майна не проявляв.              

  В судове засідання позивач надав акти про відсутність відповідача в квартирі, складені позивачем, сусідами та представником експлуатуючої організації.        

   Норми ч.3 ст.156 ЖК України вказують, що повнолітні  члени  сім'ї \співласники\ власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню  будинку (квартири) і придомової території  та  проведенню  ремонту.   

    Згідно до ст.107 ЖК України, у разі  вибуття  наймача та  членів  його  сім'ї  на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле  приміщення в  тому  ж  населеному  пункті  договір  найму  жилого  приміщення вважається розірваним з дня  вибуття.  Якщо  з  жилого  приміщення вибуває  не  вся  сім'я,  то  договір  найму  жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.              

    Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежний у його здійсненні. За ст.319 ЦК України, власник має право розпоряджатись своїм майном на власний розсуд, в т.ч. виселяти особу, яка не проживає у приміщенні.

   У відповідності до ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

   За ч.2 ст. 405 ЦК України, член сім'ї власника житла, в даному випадку – відповідач,  втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

  Таким чином, викладені правові норми діючого законодавства дозволяють власнику житлового приміщення позбавити особу у користуванні житловим приміщенням за її відсутності понад один рік. За таких обставин, висновки суду дають підстави міграційної службі зняти з реєстрації місця проживання таку особу на підставі п.2 ч.1 ст.7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а власнику уникнути додаткових витрат по сплаті комунальних послуг.

   Посилання на текст судового рішення: http://reyestr.court.gov.ua/Review/63415679

 

   21 лютого 2017 року                                              адвокат BSB Partners Новіков Ярослав

                                                                                     Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

 

  

Отримано постанову Київського апеляційного адміністративного суду по справі за якою адвокатом Новіковим Ярославом відстояно позицію клієнта у спорі з податковим органом.

В листопаді 2016 року рішенням податкової анульовано реєстрацію клієнта – позивача платником  ПДВ на підставі п.п. «г» п.184.1 ст.184 Податкового кодексу України у зв’язку з тим, що протягом останніх 12 послідовних податкових місяців позивач не подавав податкові декларації та подавав декларації з «нульовими» показниками. Не погоджуючись з таким, клієнт подав позов до суду але рішення було винесено не на його користь.

Не погоджуюсь с таким позивачем було подано апеляційну скаргу, результатом якої було постановлено рішення про задоволення скарги позивача виходячи з наступного.

Позивач в суді першої інстанції надав докази відправлення до відповідача податкової декларації з ПДВ \звичайної\ та податкової декларації з ПДВ \за спеціальним режимом\ але в різні дні \частинами\ в межах строку для подання місячної звітності. При цьому в деклараціях було відображено поставку товару з додаванням відповідних розшифровок. Натомість відповідач надав свої роздруковані \прийняті\ декларації з «нульовими» показниками мотивуючи тим, що в межах звітного періоду позивачем було надано, нібито, уточнену декларацію \в день, коли позивачем було відправлено другу частину місячної звітності\.

Питання в тому, що судом першої інстанції не повній мірі було з’ясовано дану обставину з урахуванням того, що, відповідно до порядку заповнення і подання податкової звітності з ПДВ, кожна декларація має свою позначку \код\ та ознаку \ наприклад, «звітна», «нова звітна»\. Більш того, не вказано чому враховано саме докази відповідача не враховано докази позивача при ухвалені судового рішення, як того вимагає ст.138 КАС України.

Тому, декларація позивача не була уточненою, як помилково було зазначено судом першої інстанції. А відтак, у відповідача були відсутні підстави для прийняття рішення про анулювання реєстрації ПДВ на підставі вказаної норми закону.

Таким чином, в січні 2017 року Київським апеляційним адміністративним судом було скасовано постанову Черкаського окружного адміністративного суду, а статус платника ПДВ позивача відновлено.

Посилання на судове рішення: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64367557

 15 лютого 2017 року                                                                               адвокат BSB Partners Новіков Ярослав

 

 

Як повернути майно вилучене при обшуку?

Досвід адвокатів BSB-Partners.

Відповідно до ч.1 ст.167 КПК України, тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває зазначене у частині другій цієї статті майно, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення.

Реальність цього питання полягає в тому, що під час проведення обшуку слідчими органами досить легко вилучається майно фізичних та юридичних осіб. Яке досить часто не має відношення до розслідуємої кримінальної справи. Таким майном може бути  комп’ютерна техніка, мобільні телефони, особисті блокноти, електронні накопичувачі та інше. Потім власникам важко повернути своє майно, навіть з урахуванням процесуальних помилок і порушень слідчими органіами. Але можливо. Потрібно довести слідству або суду необґрунтованість вилучення майна або наявність помилок слідства.

Адвокатами Новіковим Ярославом, Гелла Сергієм та партнерами вдалося повернути майно юридичної особи, вилученої під час проведення обшуку у рамках кримінального провадження, яким була комп’ютерна техніка. Після вилучення майно воно не було повернено власнику. Хоча, за ч.5 ст.171 КПК України, у разі тимчасового вилучення майна під час обшуку, клопотання про арешт  такого майна повинно бути подано слідчим, прокурором протягом 48 годин після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, в якої його було вилучено.

Підставою для задоволення скарги адвоката стало наступне.

Слідчий, у відповідності до ст.173 КПК України, не звернувся до суду з клопотанням про арешт тимчасово вилученого майна, оскільки не надав інформації стосовно використання саме вилученої техніки під час незаконної діяльності товариства.

Вказане майно є тимчасово вилученим майном, оскільки його перелік було вказано в ухвалі слідчого судді, який надав дозвіл на проведення обшуку.

Згідно до ч.1 ст.169 КПК України, тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено, в т.ч., за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання прокурора про арешт цього майна. Однак, в порушені п.2 ч.1 ст.169 КПК України, тимчасово вилучене майно не було повернуто власнику.

Слідчим не повідомлено про те, чи визнана комп’ютерна техніка речовим доказом, чи проведена комп’ютерна технічна експертиза, та чи взагалі вона призначалась. Слідчим, також, не надано протокол огляду комп’ютерної техніки й інші документи, які б свідчили використання майна під час незаконної діяльності.

На неодноразові звернення власника до слідства про повернення майна слідчі не реагували. Відповідно до ст. 41. Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Судом правильно, на мій погляд, взято до уваги, що за ст.2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду, та застосування належної правової процедури.

Таким чином, вимоги адвоката в частині повернення вилученого під час обшуку майна, на яке не накладено арешт, у відповідності до вимог ч.5 ст.171 КПК України, та яке не визнано речовим доказом, знайшли своє підтвердження у судовому засіданні по справі № 757/49170/16-к (посилання на реєстр судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63728196 ), як таке, що не має статусу у кримінальному провадженні.

А відтак, адвокатами об’єднання надано можливість юридичній особі відновити свою призупинену господарську діяльність.

22 січня 2017 року                                                                                                                  адвокат Новіков Ярослав

 

 

 

 

Действующим уголовным процессуальным кодексом Украины предусмотрены основания для наложения следственными органами ареста на имущество физических лиц. Но,  существуют и основания для отмены таких арестов. По одному из дел такой категории адвокатским объединением «BSB-Partners» было получено положительное решение суда, о чем пойдет речь ниже.

В ноябре 2016 года получено решение Деснянского районного суда г.Киева по делу №754/12900/16-к о снятии ареста с имущества клиента, в котором принимал участие адвокат Новиков Ярослав.

Арест накладывался судом по ходатайству следственного органа в рамках уголовного производства после того, как спорная квартира перешла в собственность клиента после обращения взыскания по не выплаченному денежному займу в судебном порядке. 

Позиция адвоката заключалась в отсутствии правовых оснований необходимости такого ареста.

В данном случае, в период всего расследования не проводились какие–либо следственные действия, в деле отсутствует подозреваемые, потерпевшие или лица, которым предъявлено подозрение, не проведено какой-либо экспертизы.

В соответствии со ст.170 УПК Украины, арест применяется с целью обеспечения гражданского иска, взыскания с юридического лица полученной неправомерной выгоды, возможной конфискации имущества. В деле отсутствовали какие-либо основания и причины для которых применяется арест, поскольку никакие лица не предъявили гражданского требования, в деле отсутствует подтверждение получения юридическим лицом неправомерной выгоды, не ставился вопрос о конфискации имущества, т.к. отсутствовала какая-либо экспертиза, которая доказывала бы незаконность получения в собственность имущества бывшему собственнику.

Говоря о необоснованности наложенного ареста, следует обратить внимание, что в соответствии с п.п.2 п.1 ст.174 УПК Украины, арест может быть отменен при наличии оснований для его отмены. В данном деле в применении такого способа обеспечения как арест не было необходимости через следующее.

В соответствии с определением суда по уголовному делу арест был наложен путем запрета должнику распоряжаться своим имуществом. При этом, во время наложения данного ареста в Едином реестре имущественных прав на недвижимое имущество уже действовал запрет на отчуждение данной квартиры. То есть, арест был наложен с целью запрета должнику распоряжаться имуществом которым он уже на то время не имел права и возможности распоряжаться в связи с запретом распоряжаться, который находился в Едином реестре имущественных прав на недвижимое имущество, - в соответствии с ипотечным договором.

Таким образом, арест на квартиру отменен, что позволило клиенту свободно распоряжаться своим имуществом. Ссылка на указанное дело: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62344033

 Адвокат Новиков Ярослав

09.12.2016г.

Страница 1 из 5